top of page

БЕНКЕТ ПІД ЧАС ЧУМИ

(Із Вільсонової трагедії: The city of the plague)

Вулиця. Накритий стіл. Кілька чоловіків і жінок,

                    що бенкетують.

 

      М о л о д и й  ч о л о в і к

Вельмишановний голово! Я хочу

Усім нам нагадати про людину,

Чиї постійні вигадки і жарти,

Чиї слівця і відповіді гострі,

Такі дошкульні і такі дотепні,

Нам оживляли бесіду застільну

І розганяли морок, котрий нині

Зараза, гостя наша, насилає

На кращі, найблискучіші уми.

Недавно зовсім наш загальний регіт

Його насмішки славив; неможливо,

Щоб ми серед веселого бенкету

Забули Джаксона! Тут навіть крісло

Стоїть порожнє, нібито чекає

Жартівника - та він уже пішов

В своє холодне житло під землею...

Хоч, певне, красномовніший язик

Не замовкав до нього у могилі;

Та нас багато ще живих, і нам

Ще сумувати нічого. Отож,

Я пропоную вшанувати пам`ять

З веселим дзвоном келихів і сміхом, 

Немов би він живий.

 

              Г о л о в а

                               Він вибув перший

Із кола нашого. Тож пиймо мовчки

За упокій його...

 

       М о л о д и й  ч о л о в і к

                             Хай буде так!

               Всі п`ють мовчки.

 

                 Г о л о в а

Твій голос, мила Мері, так виводить

Пісень народних жалісливі звуки;

Тож заспівай нам сумно і протяжно,

Щоб потім безоглядніше віддатись

Веселощам, як той, хто від землі

Відірваний, до неї повернувся.

 

              М е р і

               (співає)

Ще недавно, наче рожа,

Сторона моя цвіла;

У неділю церква божа

Завжди повною була;

Безтурботних діток в школі

Долинали голоси,

І виблискувало в полі

Лезо гострої коси.

 

Зараз церква запустіла;

Школа замкнена давно;

Хлібна нива перезріла

І осипалось зерно;

І село, мов попелище,

Сиротиною стоїть -

Тихо скрізь - лиш кладовище

Не пустіє, не мовчить.

 

Щохвилини мертвих носять,

А вуста людей живих

Безнадійно бога просять

В рай забрати душі їх!

Щохвилини смерть-примара

Цей продовжує абсурд,

І могили, як отара,

Тісно туляться у гурт!

 

І якщо мене могила

Вже чекає на путі,

Ти, кого я так любила

У короткому житті,

Я молю: не наближайся

До труни, коханий мій,

Вуст безкровних не торкайся,

Краще осторонь постій.

 

І залиш село відразу,

В той же день його покинь.

Пережди хоч рік заразу

І душею відпочинь.

І коли хвороба схлине,

Ти відвідай бідний прах;

А Едмонда не покине

Дженні навіть в небесах!

 

          Г о л о в а

Задумлива і щиросердна Мері,

Ми дякуєм за жалісливу пісню!

В минулі дні чума така ж, напевне,

Відвідала і твій далекий край.

Тоді звучали зойки і квиління

На берегах потоків і струмків,

Що протікають весело і мирно

Крізь дикий рай шотландської землі;

І чорний рік, коли скосило стільки

Відважних, добрих і прекрасних жертв,

Лишив про себе пам`ять ненадійну

Хіба що у простій селянській пісні,

Сумній, але приємній... Далебі,

Ніщо так не печалить у розвагах,

Як звуки, що беруть за серце нас!

 

                   М е р і 

Якби ж то я ніколи не співала

Ніде, окрім як дома, у батьків!

Вони любили слухати мене;

Мені і досі інколи здається -

Співаю біля рідного порогу.

Мій голос кращим був тоді, бо він

Був голосом невинності...

 

                  Л у ї з а

                                     Нікому

Такі пісні тепер вже не потрібні!

Хоч є ще душі, що готові тануть

Від сліз жіночих, сліпо вірять їм.

Вона вважає, що слізливий погляд

Пасує їй - а думала б так само

Про посмішку свою, тоді, напевне,

Все б посміхалась. Вальсингам хвалив

Красунь північних співи: ось вона

І розстогналась. Я терпіть не можу

Шотландського волосся жовтизну.

 

                 Г о л о в а

Послухайте: я чую стук коліс!

 

Їде візок, наповнений мертвими тілами.

                Негр управляє ним.

Ого! Луїзі млосно; а здавалось,

Що в неї в грудях серце чоловіче.

Але жорстокий ніжного слабкіший,

І дивний страх живе в душі безстрашній!

Хлюпни води їй, Мері, у обличчя.

 

                   М е р і

Ганьби і туги випадкова сестро,

Дай пригорну тебе.

 

                  Л у ї з а

             (приходячи до тями)

                              Жахливий демон

Мені приснився: чорний, білоокий...

Він звав мене у свій візок. У ньому

Лежали мертві люди - й белькотіли

Жахливі і нечувані слова...

Скажіть мені: у сні це відбувалось,

Чи їхав він і справді?

 

        М о л о д и й  ч о л о в і к

                                       Ну, Луїзо,

Розвеселись - хоч вулиця і стала

Для нас єдиним сховищем від смерті,

Притулком для бенкетів безтурботних,

Та знаєш, цей візок, страшний і чорний,

Усюди має право роз`їжджать.

Ми пропускать його повинні! Слухай

Ти, Вальсингаме: щоб спинити сварки

І вигадки жіночі, заспівай

Нам пісню, жартівливу і веселу,

Натхнену не шотландською журбою,

А буйну і живу, вакхічну пісню,

Народжену під дзвін киплячих чаш.

 

                 Г о л о в а

Ні, краще я вам заспіваю гімн

На честь чуми, - я написав його

Вночі, коли ми з вами розпрощались.

Мені бажання дивне римувати

Прийшло уперше! Слухайте ж мене:

Для пісні голос мій хрипкий підходить.

 

            Г о л о с и  б а г а т ь о х

Цей гімн на честь чуми! Давайте слухать!

На честь чуми! прекрасно! браво! браво!

 

         Г о л о в а

                 (співає)       

Коли розлючена Зима,

Як грізний вождь, веде сама

На нас згуртовані дружини

Своїх морозів і снігів,-

Назустріч їй тріщать каміни,

А з-за столів лунає спів.

 

                   *

Отак безжалісна Чума

Тепер іде на нас сама

І сподівається зібрати

Врожай небачений. А ти

Під стук могильної лопати

Що вдієш? Чим допомогти?

 

                   *

Як від бешкетниці Зими,

Замкнемось ми і від Чуми!

Під крики, жарти і куплети

В бокалах втопимо уми

І, знов справляючи бенкети,

Уславим вторгнення Чуми.

 

                   *

Є дивний захват у бою,

І у безодні на краю,

І в штормовому океані,

Між хвиль могутніх і пітьми,

І у пустелі, в урагані,

І навіть в подиху Чуми.

 

                   *

Все, що загрожує й страшить,

Для серця смертного таїть

Незрозумілу насолоду,

Як у незвідане поріг!

Щасливий той, хто у негоду

Її в собі відчути зміг.

                   *

Отож, хай славиться Чума!

Нас не лякає смерті тьма:

З життям вже зведено рахунки!

І не вино з бокалів ми -

П`ємо дівочі поцілунки,

Можливо... сповнені Чуми!

     Входить старий священик.

 

         С в я щ е н и к

Безбожні і безсовісні безумці!

Ви дикими піснями і бенкетом

Злочинно глумитеся над спокоєм,

Який усюди встановила смерть!

Молюся я на похоронах кожних

Поміж блідих обличч на кладовищі,

А ваші співи й вигуки розпусні

Бентежать мир гробів - і навіть землю

Над мертвими тілами потрясають!

Якби жінок і стариків моління

Не освятили спільної могили, -

Подумати б я міг, що то чорти

Померлого безбожника шматують

І у пітьму його зі сміхом тягнуть.

 

        К і л ь к а  г о л о с і в

Майстерно він розказує про пекло!

Іди, старий! іди куди ішов!

 

            С в я щ е н и к

Я заклинаю вас святою кров`ю

Ісуса, розіп`ятого за нас,

Бенкет свій страхітливий припинити,

Якщо зустріти хочете на небі

Оплакані недавно вами душі.

Розходьтесь по домівках!

 

                 Г о л о в а

                                    Ні! Вони

У нас сумні, а юність любить радість.

 

             С в я щ е н и к

Невже це ти, той самий Вальсингам,

Який тому три тижні, на колінах,         

Труп матері своєї обіймав

І на її могилі побивався?

Ти думаєш, вона тепер не плаче,

Не квилить гірко десь у небесах,

Коли із жахом дивиться на землю,

Де син її в розпусті бенкетує,

Де він пісні співає безсоромні

Між молитов і стогонів людських?

За мною йди!

 

                 Г о л о в а

                           Навіщо ти приходиш

Мене вмовлять? Не можу, не повинен

Я за тобою йти: я тут тримаюсь

І розпачем, і спогадом страшним,

І повним усвідомленням падіння,

І нездоланним жахом порожнечі,

Яку у себе дома зустрічаю,

І новизною буйних цих бенкетів,

І звабною отрутою вина,

І ласками (пробач мені, Господь,)

Хоч грішного, та милого створіння...   

Тінь матері не викличе мене

Звідсіль - вже пізно - чую голос твій,

Що закликає, - визнаю зусилля

Мене спасти... Старий, іди із миром;

Та хто з тобою піде - прокляну!

 

          Г о л о с и  б а г а т ь о х

О браво! браво! Маєш гідну відсіч!

Ось проповідь тобі! Пішов! Пішов!

 

              С в я щ е н и к

До тебе закликає дух Матільди!

 

                  Г о л о в а

                      (встає)

Клянись мені, піднісши вгору руку,

Клянися перед небом, що навіки

У спокої  залишиш це ім`я!

О, тільки б від очей її безсмертних

Сховати це видовище! Колись

Вона мене вважала чистим, гордим -

І у моїх обіймах знала рай...

Де я? Святе дитя любові! бачу

Тебе я там, куди мій грішний дух

Вже досягнуть безсилий...

 

        Ж і н о ч и й  г о л о с

                                 Він безумний, -

Він марить про дружину, що померла!

 

             С в я щ е н и к

Ходім, ходім...

 

              Г о л о в а

                   Прошу, заради бога,

Залиш мене!

 

           С в я щ е н и к

                        Врятуй тебе господь!

Прощай, мій сину.

 

          Іде геть. Бенкет продовжується.

    Голова залишається у глибокій задумі.  

 

 

                         * * *      

bottom of page