О.Грязнов

                        1

   Тому десь років з двадцять п`ять

Там, де зливаються й шумлять,

Радіючи, мов дві сестри,

Арагви струмені й Кури,

Був монастир. Із-за гори

І зараз бачить пішохід

Стовпи повалених воріт,

І башти, і церковний звід;

Та не куриться вже під ним

Кадильниць благовонний дим,

Не чути співу в пізній час

Ченців, що моляться за нас.

Тепер лише старий один,

Незмінний сторож тих руїн,

Блукаючи, змітає пил

З давно занедбаних могил,

Де на одній з гранітних брил

Говориться про дивний дар:

Як мудрий, обережний цар,

Щоб захиститись від незгод

Вручав Росії свій народ.

 

І божа благодать зійшла

На Грузію! - вона цвіла

У затінку своїх садів,

Не боячися ворогів

За частоколом із штиків.

 

                   2

   Із  гір в Тифліс повз монастир

Російський їхав командир.

Малого хлопчика він віз.

Той занедужав, бо не зніс

Полону, й труднощів шляху,

І долі витівку лиху.

Він дикий був і боязкий,

На вигляд начебто слабкий,

Але у ньому не затух

Його батьків могутній дух.

Жорстокий біль душевних мук

Він зносив. Ні єдиний звук

З дитячих вуст не вилітав,

Він їжу більше не приймав

І тихо, гордо помирав.

Із співчуття  один чернець

Пригрів його, відвів кінець

Мистецтвом лікаря, і він

Лишився серед мирних стін.

Не знаючи дитячих втіх,

Спочатку він цурався всіх,

Сидів край замкнених воріт,

Зітхаючи, дививсь на схід,

За рідним краєм сумував,

Який потроху забував,

А потім до полону звик.

Чужі слова його язик

Завчив. Багато літ пройшло.

Його охрещено було.

Він вже хотів наприкінці

Прийняти постриг у ченці,

Як раптом серед ночі зник.

Його шукали, та на крик

Не озивався він. Три дні

Пройшли в тривозі й метушні.

Аж десь в степу його знайшли

І непритомним принесли.

Він був знесилений, блідий,

Слабкий, обідраний, худий,

Немов багато пережив.

Де він блукав - не говорив,

Лежав і з кожним днем марнів.

Тоді у келію монах

Із умовлянням на вустах

Прийшов до хресника свого,

Та хворий вислухав його,

Зібрав останні сили, сів

І довгу розповідь повів:

 

                    3

   «Ти сповідь слухати мою

Сюди прийшов. Не утаю,

Що справді краще, ніж мовчать,

Тягар душі словами знять.

Та людям не робив я зла

І через це мої діла

Немає користі вам знать,

А душу важко розказать!

Життя моє було сумне.

Таких і двоє за одне,

Та сповнене тривог і втіх,

Віддав би я, коли б лиш міг.

Одну я пристрасть тільки знав.

Як полум`я нічних заграв,

Вона в душі моїй жила

І все спалила в ній дотла.

Вона думки мої вела

Від темних келій і молитв

В чудовий світ тривог і битв,

Де скелі голови звели,

Де люди вільні, як орли.

Я пристрасть цю в пітьмі ночей

Зросив слізьми своїх очей,

Її відкрито визнаю

І, хоч навколішки встаю,

Себе пробачить не молю.

 

                        4

   Колись ти, старче, я чував,

Мене від смерті врятував -

Навіщо?.. Загнаний в куток,

Як вітром зірваний листок,

Я жив іще в дитячих снах,

А долею вже був монах.

Про батька й матір я не смів

Спитати. Цих священих слів

Не відцураюсь я повік,

Хоч ви хотіли, щоб відвик

Я вимовляти ці слова,

На волю втративши права.

Я бачив: бог дає усім

Вітчизну, рідних, друзів, дім,

Та відшукать не мав я сил

Не тільки милих душ - могил!

І зуби зціпивши, без сліз,

В душі присягу я приніс:

Віддати все, щоб хоч на мить

Самотні груди притулить

В обіймах щирих до грудей

Незнаних, та близьких людей.

На жаль, тепер надії ті

Зів`яли тихо в забутті.

Не стрівши брата чи сестру,

Я сиротою і помру.

 

                  5

   Мене могила не страшить,

Бо, кажуть, там страждання спить

В холодній тиші, в глибині.

Одначе, жаль життя мені.

Я жив так мало... Отче мій,

Чи знав ти шал юнацьких мрій?

Чи все, що знав, ти вже забув?

Як ти кохав, коханим був;

Як ти ненавидів колись,

Як сльози відчаю лились,

Коли на сонце, на поля,

Як птах підбитий, ти здаля,

З-за монастирської стіни,

З нестерпним почуттям вини

Дивився довго з-під руки

І рахував свої роки?

Нехай тепер прекрасний світ

Тобі спротивів і набрид,

Хай від бажань ти вже відвик,

Та все ж ти жив! Хай ти старик,

Тобі нема про що жаліть,

Ти жив - я також міг би жить!

 

                   6

   Ти хочеш знать, що бачив я

На волі? Луки і поля.

Горби, укриті як вінцем

Дерев розложистих кільцем,

Що віти тягнуться сплести,

Як в танцю спільному брати.

Я поміж скелями стояв,

Коли потік їх розділяв,

І думи їх я відгадав.

Немов би хтось відкрив мені,

Що їх обійми кам`яні

Чекають зустрічі на мить;

Та дні біжать, вода шумить,

Жбурляє бризки, сміючись,

А їм ніколи не зійтись.

Я бачив гір далеких стрій

Химерніший примхливих мрій.

У час ранкової зорі

Курилися як вівтарі

Вершини їх, і навпрямки

Одна за одною хмарки

Рушали весело в політ,

Прямуючи кудись на схід,

Неначе білий караван.

Ще далі бачив крізь туман

Сніги, що сяють як алмаз,

Стрімкий, нескорений Кавказ.

І я молитися йому

Почав, не знаючи - чому?

Таємний голос говорив,

Що я там був, що я там жив.

І все, що в ті часи було,

У пам`яті моїй спливло.

 

                   7

   Згадав ущелину між гір,

І дім батьків моїх, і двір,

І наш розкиданий аул;

Іржання коней, тупіт, гул

Прудких як вітер табунів

І гавкання сердитих псів.

Згадав поважних стариків,

Що в тиші довгих вечорів

Сиділи разом край воріт

У спогадах минулих літ.

І піхви срібні в їх руках

Кинджалів довгих, і папах

Високі башти... як у сні

Це все привиділось мені.

А рідний батько! Як живий,

Завзятий, гордий, молодий,

Мені тоді згадався він.

Рушниці блиск, кольчуги дзвін

Я пам`ятаю і тепер.

Згадав також своїх сестер,

Розмови їхні і пісні,

Що над колискою мені

Співали в ті далекі дні...

В ущелині шумів потік.

По каменям на інший бік

Я з сестрами перебігав,

На золотий пісок лягав

І ластівок спостерігав:

Вони, пустуючи як ми,

Води торкалися крильми.

Згадав родинні вечори

Глухої, пізньої пори.

Тоді я в колі дітвори

Про ті часи розмови чув,

Коли ще світ щасливим був.

 

                   8

   Ти хочеш знати, що робив

На волі я? Та просто жив!

Без трьох оцих блаженних днів

Життя, що з вами я провів,

Було б сумнішим, знаю я,

Ніж старість немічна твоя.

Давним-давно задумав я

Поглянуть зблизька на поля,

Пізнать, чи гарна ця земля,

Пізнать, для волі чи тюрми

На світ народжуємось ми.

І уночі в жахливий час,

Коли гроза лякала вас

І, молячись у вівтарі,

Ви ниць лежали до зорі,

Я переждав переполох

І втік із бурею удвох.

Я хмари з вітром підганяв,

Руками блискавки хапав.

Хіба між монастирських стін

Могли б ви дати щось взамін

Єднання серця і стихій

В грозу, у темряві глухій?

 

                   9

   Я довго біг в нічних лісах,

І жодна зірка в небесах

Мені не освітила шлях.

Я з насолодою вдихав

Нічне повітря, запах трав

І свіжість лісу. Так один

Я біг вже декілька годин,

Та все ж, знесилений, упав;

Прислухався: ніхто не звав,

Не переслідував мене.

Гроза затихла і нічне

Чорніло небо, тільки схід

Вузькою смужкою поблід.

І розрізняв мій гострий зір

На ній зубці далеких гір.

Я довго змучений лежав

І прислухався, як кричав

Дитячим голосом шакал.

Змії холодної метал

Ковзнув по каменю і зник.

Я не злякався. Я вже звик,

Що буду змушений і я

Повзти й ховатись, як змія.

 

                  10

   Десь піді мною, унизу,

Набравши сили у грозу,

Шумів потік і шум глухий,

Як гамір натовпу лихий,

До мене линув. І без слів

Я суперечку розумів,

Яку потік сердитий вів

З упертим каменем. Вона

Була бурхлива і гучна.

Поволі бліднули зірки.

Та ось прокинулись пташки

І сонця перший посланець

Ковзнув по небу. Вітерець

Вологе листя обсушив,

Пониклі квіти пробудив.

І, як вони, назустріч дню

Підняв я голову мою.

Оглянув місце; не таю,

Що я вжахнувся: на краю

Стрімкої кручі я лежав,

Де вал сердитий вирував;

Мов східці, скелі до води        

Вели уступами - туди,

Де демон, вигнаний з небес,

У темному проваллі щез.