* * *
Дивлюсь в майбутнє, повний страху,
Кляну колишню метушню.
Як злодій, сходячи на плаху,
Шукаю в натовпі рідню.
Чи прийде хтось мене звільнити,
Мені призначення відкрити,
Бажань і пристрастей мету?
Що Бог звалив мені на плечі?
Чому так гірко заперечив
Надію юності святу?
Землі я з надлишком вертаю
Набутий скарб добра і зла.
Життя нове почати маю,
Мовчу і жду: пора прийшла.
Я не лишаю заповіту.
Пітьмою й холодом сповита
Душа засмучена моя.
Як вишня, що вродила рясно,
Вона зів`яла передчасно
В промінні сонця-палія.
* * *
Твій медальйон – любові слід –
На грудях досі я таю.
Як привид інших, кращих літ,
Він душу радує мою.
Його на посміх не віддам,
Хоч повен я нових тривог:
Так храм покинутий – все храм,
Кумир розвінчаний – все бог.
Подяка
За все, за все тобі я щиро вдячний:
За сліз гіркий обман, отруту слів,
За пристрасті цілунок необачний,
За наклеп друзів, помсту ворогів;
За жар душі, розтрачений в пустині,
За зради у життєвій боротьбі.
Зроби лиш так, мій Боже, щоб віднині
Недовго я ще дякував тобі.
Переклади творів Ф.І. Тютчева
SILENTIUM!
Мовчи і від людей таї
Думки і почуття свої!
Нехай в душі із глибини
Тобі з`являються вони,
Як зорі ясні уночі;
Милуйся ними і мовчи.
Як серцю висловить себе?
Як людям зрозуміть тебе?
Для думки слово – лиш вбрання.
Що в слово втілене – брехня.
Не будь відвертим, живучи;
Приховуй мрії і мовчи.
В собі замкнутися зумій!
Є цілий світ в душі твоїй
Таємних, чарівливих дум;
Їх зовнішній лякає шум,
Тривогу в душу несучи.
Вслухайся в себе і мовчи!
Ціцерон
Промовець римський говорив,
Як громадянин, у тривозі:
«Я пізно встав. Мене в дорозі
Занепад Риму зупинив».
Чекай! Ти не застав хіба
Колишню велич, римську славу,
Заграву бачачи криваву
З Капітолійського горба?
Щасливий, хто прийшов у світ
В його хвилини вирішальні:
Бо всеблагих слова вітальні
Почув зухвалий неофіт.
Мов співбесідник і мислитель,
Він їх нараду розділив
І, ще живцем, як небожитель,
Із чаші їх безсмертя пив!
* * *
Коли нас виснажені сили
Частіше зраджувать почнуть
І мусимо, як старожили,
Для молодих звільняти путь, –
Врятуй тоді нас, провидіння,
Від легкодухого ниття,
Від звинувачень за невміння
Пристосуватись до життя;
Від сліз прихованої злості
На світ, що не спиняє лет,
Де вже нові сідають гості
За приготований бенкет;
Від усвідомлення гіркого,
Що нас потік вже не несе,
Що інші обрані для цього,
Що їм дістанеться усе;
Від жовчі в запальному слові,
Яке злітає з язика, –
Смішніший пізньої любові
Сварливий запал старика.
* * *
Як на вуглинах дров`яних
Папір димиться і згорає,
І жар, прихований у них,
Рядки безжально поглинає,
Так тліє і душа моя,
Життя щодня відходить димом;
Так поступово гасну я,
Від смутку ставши нелюдимом.
О боже мій, якби хоч раз
Цей жар роздмухався на волі,
Щоб, вже не мучаючись долі,
Я спалахнув би – і погас!
* * *
Душа моя – Елізіум близьких,
Безмовних тіней, світлих і прекрасних,
Що вже чужі до помислів людських,
До радощів і прикрощів сучасних.
Душа моя, Елізіум близьких,
Що спільного між дійсностю й тобою!
Між вами, привиди юнацьких днів п`янких,
І незворушною юрбою?..
Переклад із О.Н.Апухтіна
Розбита ваза
Ту вазу з кришталю, де квітку ти тримала,
Розкритим віялом ти вдарила недбало,
І ледь помітна тріщина на ній
Лишилась… Необачний вчинок свій
Забула швидко ти. Мабуть, була сердита.
А вазі вже, поглянь, загрожує біда:
Зів`яла квітка та і витекла вода…
Облиш її: вона розбита.
Так серця ти мого у роки молоді
Торкнулася недбало, наче вази.
На ньому слід лишився відтоді,
Як від глибокої образи.
Воно для тебе б`ється і тепер,
Глибоким смутком оповите.
Не гоїться воно і сліду час не стер…
Облиш його: воно розбите.
Переклад із О.Блока
* * *
Розп`ятий на трактирній стійці,
Я п`ю вино. Та все – одно.
Від мене щастя десь на трійці
Помчало вихором давно...
Летить на трійці, потонуло
В снігах часів, у млі віків...
І тільки душу захлеснуло
Сріблястим снігом з-під підків...
Летить, спинитися не хоче,
Хоч всі дороги замело...
Дзвіночок на дузі белькоче,
Що наше щастя вже пройшло.
Світліє ніч похмура, тьмяна
Від іскр, що сипляться, як сніп...
Моя душа – глуха і п`яна…
Неначе чіп... неначе чіп...
Переклади творів С.О.Єсєніна
* * *
Певне, так заведено навіки –
Відбісившись, доки сила є,
Ми усе чіпкіше, мов каліки,
За життя тримаємось своє.
Дорога! Мені вже скоро тридцять,
І земля миліша з кожним днем.
Через це усе частіше сниться,
Що, як світоч, я горю вогнем.
Як горіти – то не впівнапруги!
Не дарма ж я, що не говоріть,
Витягнув каблучку у папуги –
Знак того, що разом нам згоріть.
Перстень одягла мені циганка,
Знявши з пальця, я віддав тобі.
І тепер, коли звучить шарманка,
Я один блукаю у юрбі.
В голові шумить, як вітер в лісі,
І на серці паморозь і мла,
Бо, можливо, іншому гульвісі
Ти його зі сміхом віддала.
І тебе цілуючи до ранку,
Вперто він випитує секрет:
Як свою оспівував коханку
Не на жарт закоханий поет?
Ну то що! Вже затягнулась рана,
Лиш у віршах ще звучить надрив.
Перший раз такого хулігана
Той папуга клятий обдурив!
ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК
Друже, друже!
Душа моя змучена болем.
Не прошу співчуття –
Розказати дозволь.
Може, вітер свистить
Над порожнім, занедбаним полем?
Може, мозок мені
Затуманив міцний алкоголь?
Голова, наче крилами,
Вухами дивно махає,
Ніби хоче й не може
На волю злетіти із пліч.
Чорний чоловік,
Чорний, чорний,
На ліжко моє сідає,
Чорний чоловік
Не дає мені спати всю ніч.
Чорний чоловік
Водить пальцем рядками книги
І, гугнявлячи в носа,
Немов над труною монах,
Читає про життя
Якогось негідника і ханиги,
Наганяє на душу нудьгу і страх.
Чорний чоловік,
Чорний, чорний!
«Слухай, слухай, –
Бурмоче мені, –
В книзі стільки розумних
Думок і планів!
Цей чоловік
Проживав на дні
Серед мерзотників
І шарлатанів.
Мав, як і всі,
Кримінальний хист,
Бачив щодня
Поножовщину й сварки.
Був чоловік той авантюрист,
Тільки найкращої в світі марки.
Був елегантний,
До того ж – «піїт»,
Не визначний,
Та з чіпкою силою;
І якусь молодицю
Сорока з лишком літ
Звав поганим дівчиськом
І своєю милою.
Щастя, – він казав, –
То – удача і спритність рук.
Тюхтії та невмійки
За нещасних відомі усюди.
Це нічого, що безліч душевних мук
Приносять роззявам
Безчесні люди.
В грози, в бурі,
У будні й пости,
При невдачах і втратах
Та коли ви сердиті,
Здаватись усміхненим і простим –
Вище мистецтво на цьому світі».
«Чорний чоловік!
Не дражни мене ти!
Розповідь ця викликає відразу.
Що мені якісь
Злодюги чи поети?
Іншому, будь ласка,
Читай і розказуй».
Чорний чоловік,
Здається, обурився вкрай,
Щось бурмоче під ніс
І руками махає незграбно,
Наче хоче сказати:
Це я – той шахрай,
Що когось обікрав
Безсоромно й нахабно.
. . . . . . . . .
Друже, друже!
Душа моя змучена болем,
Ніби наше життя –
То скорботи юдоль.
Може, вітер свистить
Над порожнім, занедбаним полем;
Може, мозок мені
Затуманив міцний алкоголь.
Ніч морозна,
А місяць повернутий дригом.
Я один край вікна,
Ані гостя, ні друга не жду.
Вся рівнина укрита
Пухнастим, нетоптаним снігом
І дерева, як вершники,
З`їхались в нашім саду.
Наді мною сова
На горищі зловісно ридає,
Зачаровані вершники
Сіють копитливий стук.
Ось і знову цей чорний
На крісло моє сідає;
Начепив свій циліндр
І недбало відкинув сюртук.
«Слухай, слухай! –
Хрипить він мені з темноти,
Влаштувавшися зручно
Поміж віконням, –
Я не бачив, щоб хтось із падлюк, як ти,
Так безглуздо і смішно
Страждав безсонням.
А-а! То місячне світло,
Що ллється з вікна,
Пробудило тебе,
До екстазу довівши.
Може, з повними стегнами
Прийде до тебе вона,
І ти будеш читати
Тягучі і приторні вірші?
Ох, люблю я поетів!
Траплялось не раз
Зустрічати подібну картину у світі –
Як прищавій курсистці
Молодий віршомаз
Щось плете про зірки
У знемозі статевої хіті.
Не пам`ятаю,
В одному селі,
Десь під Рязанню –
Та світ широкий –
Жив хлопчик
В простій селянській сім`ї,
Русоволосий і синьоокий.
Він вже дорослий,
До того ж – поет,
Не визначний,
Та з чіпкою силою.
І стару танцівницю,
Що лишила балет,
Звав поганим дівчиськом
І своєю милою».
«Чорний чоловік!
Це для мене – урок.
Поговір про тебе
Далеко рознісся.
Ти мене розлютив!»
І летить мій ціпок
Прямо в морду його,
В перенісся...
. . . . . . . .
...Місяць збліднув,
Синіє світанок. Зима.
На годиннику шосту продзенькало...
Я в циліндрі стою.
Більш нікого нема.
Я один...
І розтрощене дзеркало...