* * *
Хоч мрійник я в душі, та знаю, що навряд
Поставить хтось мене в один з Хаямом ряд.
Але не знаю я: чи буде хтось читати,
Коли б я написав сучасний рубаят?
* * *
Куди ми ідемо? З`явилися звідкіль?
Чи ставимо собі якусь високу ціль?
Чому і досі ми блукаємо світами,
Як неприкаяних шабашників артіль?
* * *
Щоб серед злиднів, розбрату й незгод
Не розчинився безвісти народ,
Хай кожен зробить те, на що він здатний,
Але не жде за це винагород.
* * *
Хоч люди – різних вірувань і рас,
Та щось таки єднає в світі нас.
Свої проблеми в кожного народу,
А спільні лиш планета, Сонце й час.
* * *
Не дозволяй собі забути хоч на мить,
Що від сваволі нас ніщо не боронить.
Державний аппарат – то засіб для насильства,
Який ніхто повік не здатний відмінить.
* * *
Не тішився колись у Римі бідний люд,
Що Цезарю кинджал встромив між ребра Брут.
Не тішимось і ми, коли в структурах влади
Беруться за чуби чи втоптують у бруд.
* * *
Мій друже молодий, сприйми мою пораду:
Безпечніше за все не зачіпати владу.
Нехай тебе своїм прибічником вважають,
То здуру ще й дадуть чи пільгу, чи посаду.
* * *
У роздуми тяжкі я часто поринаю.
Багато є задач, а розв`язку не знаю.
Як хочеться мені, щоб українська мова
Звучала повсякчас від Дону до Дунаю!
* * *
Не дивлячись на нашу обережність,
Ми все ж оголосили незалежність.
Та наша самостійність непомітно
В свою перетворилась протилежність.
* * *
Свідомо підняли ми власне знамено,
Тож мусим борсатись, щоб не піти на дно.
І хоч підстави є не шанувати владу,
Але сприяти їй потрібно все одно.
* * *
У нашій владі більше ідіотів,
Аніж, принаймні, справжніх патріотів.
Тому-то наша рідна Україна
І досі ще вовтузиться в болоті.
* * *
Біда, коли ведуть кухарки й свинопаси
До світлої мети сліпі народні маси.
Не буде ні ладу, ні толку, ні пуття,
Коли їх поводир – ні риба, ані м`ясо.
* * *
Життя для упередженого ока –
Картина примітивна й однобока.
Коли не бачиш, друже, перспективи,
Не варто з себе корчити пророка.
* * *
Людино! З незворушністю чола
Ти твориш праведні й неправедні діла.
Ти зневажаєш Смерть, коли вона далеко,
І, гідність втративши, плазуєш, як прийшла.
* * *
Ми лаємо життя за швидкоплинність,
За суєтність, обмеженість і тлінність.
Для когось честь дорожча за життя,
Однак життя – то щонайвища цінність.
* * *
У спеку і в мороз, у дощ і в снігопад
Дорогою життя бредеш ти наздогад.
Не залишай добра на цьому перехресті:
Ніколи ти за ним не вернешся назад.
* * *
Не бачить невиправний песиміст
Мету життя, його таємний зміст.
Його хвилює лиш проблема смерті,
Коли вона встає на повний зріст.
* * *
Усе, що дороге для люблячих сердець,
Все відбирає смерть, все зводить нанівець.
Як можна, знаючи про це, спокійно жити?
Безглузде і життя, безглуздий і кінець!
* * *
Як жаль, що все мине: і юності буяння,
І запал, і краса, і ніжність, і кохання.
Не віриться у це! До краю, до загину
Надія тішить нас і кидає остання.
* * *
Радіймо радості, печальмося печалі.
Хоч що би сталося, а треба жити далі.
Лиш про одне не варто забувати:
Короткі радощі, а прикрощі тривалі.
* * *
Немає гірше, ніж лежать в лікарні,
Хоч би й були умови там шикарні.
Коли вже втрапив ти у цю халепу,
Надії на одужання примарні.
* * *
Життя прожити – справа не легка:
Нерідко лихо на шляху спітка.
Найтяжче горе – втратити дитину,
Хоч кожна втрата болісна й гірка.
* * *
Смерть, що чатує в тебе за плечем,
І геніїв карає, і нікчем.
Усе життя доводиться людині
Ходити під загрозливим мечем.
* * *
Говоримо собі, від сліз не стерши сіль,
Що мертві є десь Там і бачать нас Звідтіль.
Нічого «там» нема, бо є лиш «тут» і «зараз».
Все інше – вигадки, щоб притлумити біль.
* * *
Навіщо марно мучитись тому,
Що все одно відійдемо в пітьму?
Найвища мудрість в тому, щоб любити
Земне життя усупереч всьому.
* * *
Не сіпайся, спинися, почекай
І думку полохливу не злякай.
Розважливо міркуй і самостійно,
Та істину даремно не шукай.
* * *
Що для людини істина? Вона –
Це правда, безсумнівна і ясна.
Та в кожного своя, окрема правда
І погляд свій, а істина – одна.
* * *
Не скаржись, що шляхи твої круті,
Комфорт не той і почесті не ті.
Май розум щоб тверезо оцінити –
Чого ти, власне, вартий у житті?
* * *
На думці кожен має щось своє,
Коли брехню за правду видає.
Нехай про тебе кажуть що завгодно,
Важливо лиш одне: який ти є?
* * *
Нестримані, надмірні й запальні
Слова самозвеличення – смішні.
Розумному не варто говорити
В той час, як вихваляються дурні.
* * *
Бажав би ти піднятись догори,
Та не підходиш для чужої гри.
Коли тебе оцінює невіглас,
До серця ту оцінку не бери.
* * *
Коли наступлять раптом на мозоль,
Собі хоч матюкнутися дозволь.
Не зображай смиренність і покору.
Потрібно жити, а не грати роль.
* * *
Щодня себе питаєш ти:
Як можна жити без мети?
Мета – це той далекий берег,
Куди потрібно допливти.
* * *
В чеканні довго тягнуться хвилини,
У щасті стрімголов біжать години,
Та найскоріше все ж таки летять
Літа життя для смертної людини.
* * *
У кожної людини є призначення,
Та ми цьому не надаємо значення.
Приходимо у світ, неначе гості;
Насвинимо у ньому – й до побачення.
* * *
Картаючи свій хрест або ярмо,
Даремно тільки нерви псуємо.
Знайди своє покликання, а щастя
Колись до тебе з`явиться само.
* * *
Душа від животіння ожива,
Коли буденні творяться дива:
На чистий аркуш білого паперу
Лягли якісь віршовані слова.
* * *
Плекаючи бажання гонорові
Красу і мудрість втілити у слові,
Будь-що не прагни слави, друже мій,
Бо щастя не у славі, а в любові.
* * *
Любов – то незбагненне почуття,
Що радістю наповнює життя.
Без щастя, без надії, без любові
Людині не потрібне майбуття.
* * *
Не можу я не згодитись, Хаяме,
Що час новий, але життя те ж саме.
Ті ж самі вади й пристрасті таємні,
Що бачив ти, сьогодні грають нами.
* * *
Господь створив для чоловіка жінку,
Щоб той дістав законну половинку.
Але відтоді чоловіча стать
Ні спокою не має, ні спочинку.
* * *
Хто не бажав у розпалі азарту
Своє життя поставити на карту?
За що сплатив би ти таку ціну?
За пристрасть, дірки з бублика не варту!
* * *
Що я тебе люблю – не бачу в цьому дива,
Бо ти на зло літам принадна і красива.
Дивуюся, що ти мене і досі терпиш,
Хоч змолоду тобі терплячість не властива.
* * *
Нехай навкруг на доказ правоти
Змагаються горлянки і роти,
Та що мені до суєтного світу,
Коли зі мною наодинці – ти?
* * *
Ніч котить небом зоряний візок,
І розливає пахощі бузок…
О, скільки ласки у Шехерезади
І скільки нерозказаних казок!
* * *
Поміж розмов і любощів нічних
Наснилося мені, що я – жених.
Я п`яний поцілунками твоїми,
Не дай же протверезитись від них!
* * *
Ніч тягнеться, мов казка чарівна,
І місяць зазирає до вікна.
Щоб справді я відчув себе Хаямом,
Налий, моя безсоннице, вина.
* * *
В моєму серці тільки ти одна
Царюєш неподільно і сповна,
Солодка і жадана, мов коханка,
Розумна і турботлива жона.
* * *
Спалив би я поезії свої
Задля любові й злагоди в сім`ї.
То не біда, що ми з тобою сиві:
Для нас іще співають солов`ї!
* * *
Моя кохана, бачиш ти сама,
Що на поріг до нас прийшла зима.
Навіщо говорити про майбутнє,
Коли його фактично вже нема?
* * *
Пора кохання і весняних гроз
Повз нас промчала, як електровоз.
Від радрщів життя лишилась тільки пам`ять,
Та й ту вже викорчовує склероз.
* * *
Підказують мені і дзеркало, й калюжа:
Я трохи застарий для люблячого мужа.
Не докоряй мені байдужістю душі!
Хай стримана вона, та зовсім не байдужа.
* * *
Любов не потребує прикриття
Від осуду людського і ниття.
Любов суцільним щастям не буває,
Як не буває вічного життя.
* * *
Твоя любов, розсудливість і врода
Для мене – безсумнівна нагорода.
Де є любов і розум, там завжди
Душевний спокій і сімейна згода.
* * *
Що вдіяти, сучасники мої,
Людині з особистістю її?
У цьому світі кожен з нас самотній –
У натовпі, в пустелі чи в сім`ї.
* * *
Скажи, яким завдячуєш спонукам,
Що ти душевним не скорився мукам?
Кому потрібний ти на цьому світі?
Лише дружині, дітям та онукам.
* * *
Для себе жити – нонсенс, нісенітниця
Так само, як безшлюбності обітниця.
Святішими і ближчими до Бога
Не зробляться самітник чи самітниця.
* * *
Духовна сутність непомітна зовні.
Нехай моральні принципи умовні,
Не заздрю я людині, у якої
Життя святе, а помисли гріховні.
* * *
Щоб согрішити й каятись почати,
Не вистачає в мозку коліщати.
Прощають грішника, що кається в гріхах,
А праведника ні за що прощати.
* * *
О праведнику! Чом вина не п`єш?
Чом жодної з жінок коханою не звеш?
Ти від гріхів себе оберігаєш?
Тоді скажи мені: навіщо ти живеш?
* * *
Живи як пташка – весело й бездумно,
Хоч жити тяжко, а вмирати сумно.
Від радощів, яких на світі мало,
Завчасно відмовлятись нерозумно.
* * *
Трапляються нещастя з усіма,
Чекає нас тюрма або сума.
Є лиш причини й наслідки, а змісту
Ми у житті шукаємо дарма.
* * *
Звичайним стало у часи дозвілля
Смоктати пиво чи курити зілля.
Та молодість, розкута й легковажна,
Даремно забуває про похмілля.
* * *
Старі, в чиїх очах просвітництва вогонь,
І млява жертва їх – володар сивих скронь.
А поруч – молоді, що спльовують під ноги
І, матюкаючись, п`ють пиво «Оболонь».
* * *
- Дає Бог молодість, та не дає ума, -
Поважні старики говорять жартома.
- Яка нудна, яка нікчемна старість! –
Гадає молодість, старіючи сама.
* * *
Фінансове положення скрутне,
Та гроші у житті – не головне.
Цього, на жаль, не розуміє молодь.
Втім, дуже швидко молодість мине.
* * *
Коли аллах заборонив вино,
Свідомо він, - хоч це було давно, -
Підняв на боротьбу з зеленим змієм
Зелене мусульманське знамено.
* * *
Одні у храмі моляться в тривозі,
А інші слухають відправу на морозі.
Хоч моляться вони одному богу,
Дві церкви об`єднатися не в змозі.
* * *
Чи варто напоказ відвідувати храм,
Таємно служачи неправедним ділам?
Не вірю я, панове, у безгрішність,
Можливо, через те, що грішний я і сам.
* * *
Не поминай ім`я Господнє всує,
Коли копійки справа не вартує.
Лише тоді проси Його про поміч,
Коли біда, але ніхто не чує.
* * *
Себе, немов на сповіді, спитай:
Ти щедрий, хоч і бідний, чи глитай?
Хто б ти не був – чи праведник, чи грішник –
Ти все ж таки людина, пам`ятай.
* * *
Замучила тебе щоденна суєта.
Погасли почуття і в серці пустота.
Не скаржись на життя: ти сам у тому винен,
Що гідно не прожив даровані літа.
* * *
Пошарпаний життям, невдаха й дилетант,
В мистецтві ти для всіх – зухвалий дебютант.
Як можуть в тебе вірити сторонні,
Якщо ти навіть сам не віриш в свій талант?
* * *
Захоплюючись майстром провідним,
Схиляємось поштиво перед ним.
Чуже життя здається нам змістовним,
Своє ж – чомусь безглуздим і дурним.
* * *
Щодня буденні, непомітні драми
Трапляються і з ближніми, і з нами.
Як тяжко для поета чи артиста
Залежати від моди і реклами!
* * *
Чи наді мною доля так жартує,
Що у журналах твори маринує?
Той вірші, той переклади похвалить,
Проте ні той, ні інший не друкує.
* * *
Хто тим інтелігентам дорікне,
Що співчутливо слухають мене?
Та, щоб допомогти надрукуватись,
Ніхто і пальцем не поворухне.
* * *
Мистецтво – форма, обрана артистом,
Що має сповнить він, як пекар тістом,
Бо форма нам цікава лиш тоді,
Коли вона наповнюється змістом.
* * *
Чому здолала лінь, спаскудилась рука
І думка, що була відважна і прудка?
Ледь жевріє в тобі потреба віршувати:
За цілий божий день не написав рядка!
* * *
Надії безпідставні не голуб:
Замовкла Муза, не розтулить губ.
Хотілось би щось путнє написати,
Та розум остаточно зашкаруб.
* * *
Не здатний я писати пасторалі,
Сонети і присвячення – невдалі.
Якби я міг так само про любов,
Як про свої тривоги і печалі!
* * *
Хай нелегкі в поезії труди,
Проте з-під палки вірші не плоди.
Не намагайся силувати Музу,
Бо кине спересердя назавжди.
* * *
На світі, кажуть, є такий коваль,
Що викує вам щастя пектораль.
Хай вигадка доволі поетична,
Вона – всього лиш вигадка, на жаль.
* * *
Не корчу я із себе мудреця:
Безперспективна вигадка оця.
Я – не мудрець, а швидше – ретранслятор
Якогось невідомого Творця.
* * *
Не мудрість вірші сповнює мої,
А безпорадні вишкребки її.
Пора мені нарешті припинити
Писати недолугі рубаї.
* * *
Хоч скромність прикрашає чоловіка,
Та в цьому перевага невелика:
Нав`язливе й крикливе лізе в очі,
А скромність зовні сіра і безлика.
* * *
Звичайно, то велика неприємність –
Своїх трудів побачити даремність.
Та набагато тяжче розуміти
Своє безсилля і свою нікчемність.
* * *
Як подолать в собі приреченість оту,
Що непомітна лиш незрячому кроту?
Де взяти хлопський глузд, де відшукати мужність,
Щоб визнати хоча б свою неправоту?
* * *
Вогонь вже догорів, та ледь помітний дим
Підтверджує, що ми ще тлієм і чадим.
Не краще би тобі ще в юності померти,
Щоб в пам`яті людей лишитись молодим?
* * *
Я стукаю в серця на радість чи біду,
Та відгуку на стук занадто довго жду.
Який для мене сенс, що розпочнуть читати
І визнають мене, коли я вже піду?
* * *
На долю не звіряючись лукаву,
Куштуй життя, як вишукану страву.
Не варто, друже, нехтувати ним,
Щоб працювати на посмертну славу.
* * *
Ялинок новорічних верховіття
Осипалось і кинуте на сміття.
Лічильник тихо клацнув, і у світі
Вже почалось нове тисячоліття.
* * *
Цікавості нащадків на догоду
Вивчаю таємниці родоводу.
У товщу літ, що канули в минуле,
Вдивляюсь я, мов у глибоку воду.
* * *
Хай витоки далеких прабатьків
Ховаються у темряві віків,
Мій дід – Євмен Миронович Горіздра –
Із роду реєстрових козаків.
* * *
Чи рід Горіздри зник – ніхто не віда,
Не скаже ні земляк, ані сусіда.
Жалкую, що мені не довелось
Успадкувати прізвище від діда.
* * *
Як часто може виникнуть хвороба
Від вірусу малого чи мікроба!
Можливо, й ми для нашої планети –
Отих мізерних вірусів подоба?
* * *
Ліси свої, і луки, і поля
Ми нищимо, як сарана чи тля.
На світі нас, напевне, забагато,
Щоб витримала матінка-земля.
* * *
Не зупинити злочини й безчинства
Суворістю закону й судочинства.
Людська цивілізація помре
Від власного невігластва і свинства.
* * *
У світі все відносне і умовне:
Розумне і дурне, святе й гріховне.
Те, що когось безглуздістю дратує,
Для іншого, можливо, змісту повне.
* * *
Петляє слід усе дрібніших кроків
Під тягарем прожитих нами років:
Шукаємо добра і чистоти
Поміж брехні, насильства і пороків.
* * *
Не тішать вже мене ні вірші, ні пісні,
Життєва суєта наскучила мені.
Тепер лягти б на дно, немов підводний човен,
І більше у ефір не слати позивні.
* * *
Старе життя, розмірене й ледаще,
Ми втратили. Це, може, не біда ще?
Змінився світ, змінилися і ми;
Покаже час – на гірше, чи на краще?
* * *
Хоч доля смертного гіркіша полину,
Творцеві марно дорікати не почну:
Як президент розумний на прем`єра,
Всевишній звалить всю вину на сатану.
* * *
Засуджені до вічної пітьми,
Чому завчасно мучаємось ми?
Думки мої бредуть, як арештанти –
За колом коло у дворі тюрми.
* * *
Географічний атлас не гортай:
Не ждуть тебе ні Куба, ні Китай.
Потік життя несе тебе, як тріску.
Куди? Навіщо? Краще й не питай.
* * *
Уперто вибудовуючи «вілли»,
Даремно ми розтрачуємо сили.
Бо що людині в підсумку потрібно? -
Лиш два квадратних метри для могили.
* * *
Відрадно милуватися з веранди,
Як розцвіли під вікнами троянди.
А все ж таки для повноти картини
Не вистачає моря і шаланди.
* * *
Над морем, заохочуючи лінь,
Сиджу я і вдивляюсь в далечінь:
А чи не так на вічний берег смерті
Накочуються хвилі поколінь?
* * *
Думок моїх розсипалось зерно
І в рубаї формується воно.
З мозаїки оцих чотиривіршів
Складається життя мого панно.
* * *
Надумав я писати рубаї,
Та бачу, спроби кинувши свої:
Вони у порівнянні із Хаямом –
Як на гранітній скелі лишаї.