ПОРТРЕТ
Шануй художників, поете,
Бо здатні лиш вони одні
Душі мінливої прикмети
Відображать на полотні!
Яким здалось нікчемним слово,
Коли, закутана в атлас,
Прекрасна Струйська загадково
З портрета глянула на нас.
В її очах покров туману:
Можливо, сміх, можливо, плач.
В її очах печаль обману
І біль прихованих невдач.
Єднання дивне двох загадок:
Чи то захоплення, чи страх,
Шалений ніжності припадок,
Чекання мук – усе в очах.
Коли зневір`я підступає,
Як сірий вечір до вікна,
В душі моїй зорею сяє
Безсмертний погляд з полотна.
* * *
Не дай душі байдикувати,
Її неробством не каліч.
Душа повинна працювати
І день, і ніч, і день, і ніч!
Жени її, немов багнети
Десь у Колимських таборах,
Через вибоїни й замети,
По бурелому й чагарях.
Дрімати на ранкових зорях
В м`якому ліжку не давай.
Тримай завжди її у шорах
І поводів не попускай!
Якщо почнеш їй потурати
І підкорятись, головне,
Вона тебе не те, що з хати, –
Зі світу білого зжене.
Отож, виховуй відповідно,
Учи і мучай дотемна,
Щоб жить по-людськи, чесно й гідно,
З тобою вчилася вона.
Хоч засади її за грати,
Хоч відпусти, не в тому річ:
Душа повинна працювати
І день, і ніч, і день, і ніч!