О.Грязнов

            НЕЗНАЙОМКА

 

Надвечір перед ресторанами

Людське пожвавлення і рух,

І править викриками п`яними

Задиристий весняний дух.

 

А оддалік в пилюці вуличній,

В нудоті загородніх дач

Сріблиться вивіска на булочній

І ріже слух дитячий плач.

 

І кожен вечір за шлагбаумами,

Розхристуючи піджаки,

Поміж канав гуляють з дамами

Лисіючі жартівники.

 

Поскрипують на шлюпках кочети,

Над озером лунає виск,

А з неба, боячись наврочити,

Лукаво позирає диск.

 

І кожен вечір друга вірного

У власній склянці бачу я,

І повна мороку вечірнього

Сп`яніла голова моя.

 

А поруч, край сусідніх столиків,

Лакеї заспані стирчать,

І пияки з очима кроликів

«In vino veritas!» кричать.

 

І кожен вечір, в час призначений

(Чи це лиш мариться мені?),

Дівочий стан, в шовках означений,

Пливе в туманному вікні.

 

Пройшовши легко поміж п`яними,

Завжди самотня і смутна,

Немов огорнена туманами,

Вона сідає край вікна.

​

І віють казкою, дивинами

Її розмаяні шовки,

І капелюшок із пір`їнами,

І персні білої руки.

 

Її присутністю схвильований,

Вдивляюсь крізь густу вуаль,

І бачу берег зачарований

І чарівну для серця даль.

 

Чиясь печаль мені доручена,

Чиєсь життя майнуло сном,

І вся душа моя засмучена

Терпким наповнилась вином.

 

В тумані мозку, мов у ладані,

Пір`їни страуса пливуть,

І очі сині, нерозгадані,

У дальній далечі цвітуть.

 

Моя душа – то скарбів сховище,

А ключ належить лиш мені!

Ти маєш рацію, страховище, - 

Я згоден: істина в вині.

 

​

​

​

​

                   * * *

Все на жарт обернула спочатку,

Зрозумівши, взялась докорять.

Кілька сліз пролила для порядку,

Стала хусткою їх витирать.

 

І забувши усе, реготала

З білозубим безстидством ляльок.

Пригадала - і знов заридала,

Загубивши з десяток шпильок.

 

Помарніла, пішла, повернулась,

У чеканні пів-дня провела,

Проклинала, ще раз озирнулась

І, напевне, навіки пішла.

 

Що ж, пора мені братись до діла,

Тільки сили не маю вже я.

Може й справді, життя відшуміло,

Відшуміло, як сукня твоя?

 

 

 

 

 

                  * * *

Ти пам`ятаєш? В бухті сонній

Гойдались човники малі,

Коли в кільватерній колоні

Ввійшли військові кораблі.

 

Чотири - сірі. І питання

Нас хвилювали битий час,

Коли матроси спозарання

З`явились в місті серед  нас,

 

І віяв дух морської ширі

Від їх обвітрених облич.

Як раптом знову всі чотири

Зарились в океан і в ніч.

 

І стало порожньо у морі,

Спустіли місто і причал.

Лиш на низькому семафорі

Прощальний підняли сигнал...

 

Як мало в світі, щоб радіти,

Нам треба - і тобі, й мені,

Бо ми дивуємось, як діти,

Хоч би й найменшій новині.

 

Нам досить виявить пилинку

На кишеньковому ножі,

Щоб світ поринув на хвилинку

У кольорові міражі.

 

 

 

​

                   * * *

Натяк на пісню весняну

Здалеку вітер приніс.

Десь з-поза хмар і туману

Неба шматочок проріс.

 

В цій лазуровій обнові,

В сутінках ранніх весни

Плакали бурі зимові,

Маяли зоряні сни.

​

В млосній знемозі чекання

Плакали струни без сліз.

Пісні твоєї звучання

Здалеку вітер приніс.

 

​

​

 

 

         У  РЕСТОРАНІ

 

Не забуду ніколи ( він був, чи приснився,

Дивний вечір): латунню зорі

На блідих небесах захід сонця розлився,

І на жовтій зорі - ліхтарі.

 

Я сидів край вікна в переповненій залі,

Де здіймали смички скрипалі.

Я послав тобі чорну троянду в бокалі

Золотого, як небо, аі.

 

Ти поглянула гордо. Зустрівши зухвало

Погляд твій, я кивком привітавсь.

Кавалеру своєму навмисне недбало

Ти сказала: «І цей закохавсь».

 

І у відповідь голосно грянули струни,

Вас немов би вітаючи з ним...

Та була ти зі мною єством своїм юним,

І презирством своїм показним.

 

Ти рвонулася рухом підбитої птиці,

Промайнула, як помах руки...

І зітхнули духи, розчинились зіниці,

Затремтіли тривожно шовки.

 

Та з настінних дзеркал ти до мене звертала

Погляд свій і гукала: «Агов!...»

А намисто бренчало, циганка співала -

Верещала зорі про любов.

 

 

 

 

​

                       * * *

Про подвиги, про доблесть і про славу

Я забував на суєтній землі,

Коли твій знімок, вставлений в оправу,

Переді мною сяяв на столі.

 

Та час настав, і ти пішла із дому.

Тобі услід обручку я жбурнув.

Сама обрала долю невідому,

І згодом я лице твоє забув.

 

Летіли дні несамовитим роєм...

І десь у божевілля на краю

Згадав тебе я перед аналоєм

І звав тебе, як молодість свою...

 

Я звав тебе, та ти не озирнулась,

Я сльози лив, та ти тверда була.

Ти в синій плащ печально загорнулась,

У вогку ніч із дому ти пішла.

 

Не знаю, де притулок для гордині

Ти, ніжна, ти, довершена, знайшла...

Я сплю; вві сні я бачу плащ твій синій,

В якому ти у вогку ніч пішла...

 

Не мріять вже про доблесть, і про славу,

Про радощі, яких я не зазнав.

Твій давній знімок, вставлений в оправу,

Зі столу власноручно я прибрав.

 

 

 

 

                     * * *

Коли ви стоїте на моєму шляху,

Сповнена життя і осяяна красою,

Але така засмучена,

Говорите лиш про сумне,

Думаєте про смерть,

Нікого не любите

І зневажаєте свою красу –

Чи зможу я образити вас?

​

О, ні! Бо я не гвалтівник,

Не обманщик і не чванько,

Хоч багато знаю,

З дитинства багато думаю

І занадто зайнятий собою.

Адже я – писака,

Людина, що всьому дає ім`я,

Віднімаючи аромат у живої квітки.

 

Скільки не говоріть про сумне,

Скільки не міркуйте про кінець чи початок,

Все ж я смію думати,

Що вам лише п`ятнадцять років.

І тому я хотів би,

Щоб ви закохались в простого чоловіка,

Який любить землю і небо

Більше, ніж римовані  чи неримовані

Слова про землю і про небо.

 

Далебі, я буду радий за вас,

Тому що лише закоханий

Має право на звання людини.

 

 

 

​

​

                * * *

Вона прийшла з морозу,

Розчервонівшись,

Наповнила кімнату

Ароматом духів і повітря,

Дзвінким голосом

І зневажливими до моїх занять

Теревенями.

 

Вона негайно впустила на підлогу

Товстий том художнього журналу,

І мені відразу здалося,

Що в цій просторій кімнаті

Дуже мало місця.

 

Все це було трохи прикро

І досить безглуздо.

Втім, вона захотіла,

Щоб я їй вголос читав Макбета.

​

Ледве дійшовши до пухирів землі,

Про які я не можу говорити без хвилювання,

Я помітив, що вона теж хвилюється

І уважно дивиться у вікно.

 

Виявилось, що сусідський кіт

Ледве тулиться на краю даху,

Підстерігаючи голубів, що цілуються.

 

Я розсердився перш за все тому,

Що цілувались голуби, а не ми,

І що пройшли часи Паоло і Франчески.

 

 

​

​

​

                     * * *

Весно, весно без міри, без краю,

Життєдайна, розкішна, свята!

Впізнаю тебе серцем, сприймаю

І вітаю бряжчанням щита!

 

Як належне, сприймаю невдачу,

І вклоняюсь, удаче, тобі!

В зачарованій області плачу,

Як і в сміху, - не місце ганьбі!

 

Суперечки сприймаю безсонні,

Ранок в темних завісах вікна,

Щоб, пробившись крізь рами віконні,

Все навколо сп`янила весна.

 

Все сприймаю: природи цвітіння

І прогнилі колодязі міст,

Підневільної праці томління

І людської свідомості зріст!

 

Зустрічаю тебе край порога –

На семи ошалілих вітрах,

З нерозгаданим іменем бога

На німих і холодних вустах.

 

Та, чекаючи зустріч ворожу,

Щит дзвінкий не опустить рука…

Не відкриюсь тобі, не стривожу:

Ти для мене – лиш мрія п`янка!

​

Ворожнечу твою виміряю,

І кляну, і картаю себе:

Хай загибель чи муки – та знаю –

Все одно: я сприймаю тебе!

 

 

 

 

​

                        СКІФИ

 

Мільйони – вас. Нас – тьми, і тьми, і тьми.

І сила наша незборима!

Так, скіфи – ми! Так, азіати – ми, -

З жадібними й розкосими очима!

 

Для вас – віки, для нас – короткий час,

Ми, як покірливі холопи,

Тримали щит між двох ворожих рас –

Монголів і Європи!

 

Віки, віки вас прикривала Русь

Від жаху кінної лавини.

Вас міг злякати тільки землетрус

Чи Лісабона, чи Мессіни!

 

Ви сотні літ дивилися на Схід,

Де Русь від стріл ординських мерла,

І обирали час, коли вам слід

На нас гармат наставить жерла.

 

І строк настав дражнити ворогів,

Образи множити сварливо.

Та прийде день – не буде і слідів

Від ваших Пестумів, можливо!

 

Візьми в тремтячі руки смолоскип,

О світе, що не звик до дії,

І зупинись, премудрий, як Едіп,

Зустрівши загадку Росії!..

 

Росія – Сфінкс. Конаючи від мук

І захлинаючися кров`ю,

Вона на тебе дивиться, мов крук,

З ненавистю, але й з любов`ю!..

​

Ні, так любить, як любить наша кров,

Ніхто із вас давно не любить!

Забули ви, що в світі є любов,

Яка і спалює, і губить!

 

Нам істина миліша з ваших вуст.

В своїй любові навіженій

Нас тішить і сміливий гальський глузд,

І німців сутінковий геній…

 

Нам пам`ятний паризьких вулиць чад,

Венеціанські прохолоди,

Гаїв лимонних свіжий аромат

І Кельна димного заводи…

 

Ми любимо людської плоті смак,

Нудотний, смертний плоті запах…

Чи винні ми, приміром, хрусне як

Скелет ваш в ніжних наших лапах?

 

Ми звикли, досягаючи мети,

До дій рішучих і настирних:

Ламати коням їх міцні хребти

Або скоряти непокірних.

 

Прийдіть до нас! Від війн і колотнеч

Прийдіть до мирного багаття!

Сховаймо в піхви вищерблений меч,

Товариші! ми станем – браття!

 

Якщо ж вам бридко брата обійнять,

То й нам доступне віроломство!

Віки, віки вас буде проклинать

Слабке й зманіжене потомство!

 

Щоб з вами не зустрітись у бою,

Ми, у тайгу сховавшись дику,

Розступимось! Покажемо свою

Лукаву азіатську пику!

 

Ідіть собі за Волгу, за Урал!

Ми місце звільнимо для бою

Стальних машин, де править інтеграл,

Із напівдикою ордою!

​

Але самі – віднині – вам не щит

У вашій сутичці неправій.

Не рушимо, як зойки з-під копит

Лунатимуть у млі кривавій.

 

Не рушимо, як буде лютий гунн

Між трупів нишпорити ласо,

Палить міста, і в церкву гнать табун,

І смажить європейців м`ясо!..

 

Тож схаменіться, люди! Поготів,

Коли вже п`яти припікає…

За стіл один – востаннє – як братів

Вас ліра варварська скликає!

 

 

 

 

           ВІЛЬНІ   ДУМКИ

 

              ПРО   СМЕРТЬ  

 

Усе частіше я блукаю містом,

Частіше бачу смерть - і посміхаюсь

Усмішкою розсудливою. Що ж?

Так хочу я. Бо знаю наперед,

Що і мене вона не обмине.

 

Проходив я вздовж скачок по шосе.

День золотий дрімав на купах щебню,

А за глухим парканом - іподром

Під сонцем зеленів. Там стебла злаків,

І поміж них кульбаб пухнастих кульки,

Дрімали у ласкавому промінні.

Трибуна придавила плоским дахом

Роззяв і модниць натовп. Прапорці

Далеко майоріли. На паркані

Сиділи перехожі і дивились.

 

Я йшов і слухав коней бистрий гін,

Яких не бачив я, і бистрий тупіт

Копит. А потім божевільний крик:

«Упав! Упав!» - кричали на паркані,

І я, миттєво скочивши на пень,

Побачив зразу все: летіли верхи

Жокеї у строкатому вбранні.

Від них відставши трохи, кінь скакав

Без вершника, здіймаючи стремена.

А за рядком березок кучерявих,

Від мене поблизу - лежав жокей,

Весь в жовтому поміж зелених злаків,

Що навзнак впав і в глибину небес

Звернув своє замріяне обличчя.

Розкинув руки, ногу підігнув,

Немов би так він цілий вік лежав.

Вже здалеку до нього бігли люди.

Поблискуючи спицями, ландо

Котилось м`яко. Люди підіспіли

І підняли його...

                             І ось повисла

У тіла бездиханного нога

В обтягнутій рейтузі. Завалилась

Комусь із них на плечі голова...

 

Під`їхало ландо. І на сидіння

Так ніжно і дбайливо положили

Курчачу безпорадну жовтизну.

Хтось виліз на підніжку і завмер,

Підтримуючи голову і ногу,

І кучер повернув ландо назад.

І знов повільно спиці обертались,

Поблискували козла, осі, крила...

 

Так хороше і вільно він помер.

Усе життя скакав і вперто вірив,

Що буде першим. Та спіткнувся кінь

На повному скаку, на повороті.

Жокей не зміг утриматись в сідлі,

Вуздечку відпустив, згубив стремена

І полетів, відкинутий убік...

Потилицею вдарився об рідну,

Привітну, весняну, квітучу землю,

І тої миті в мозку промайнули

Усі думки, єдино необхідні,

І вмерли, залишившися навіки

У погляді замріяних очей.

Так хороше і вільно.

​

По набережній якось я блукав.

Робітники возили з барж у тачках

Вугілля, дрова, цеглу. І ріка

Була іще синішою від піни

І білих сорочок, що прикривали

Засмаглі і напружені тіла.

А світлі очі вільної Росії

Блищали з засмальцьованих обличч.

І тут же діти голими ногами

Місили купи жовтого піску,

Таскали - то цеглину, то поліно,

А то й колоду цілу. І ховались,

Щоб накивати п`ятами туди,

Де матері - з відвислими грудьми

Під одягом брудним - уже чекали

І, надававши дітям стусанів,

Тягнули дрова, цеглу і колоди,

Під вантажем зігнувшись, десь у даль.

І повернувшись натовпом веселим,

Продовжували красти дітлахи:

Один - цеглину, другий - дровиняку...

 

Та враз почувся сплеск води і крик:

«Упав! Упав!» - кричали люди з баржі.

І відпустивши тачку, робітник

Рукою показав кудись у воду.

І мчали вже строкаті сорочки

Туди, де у траві, поміж каміння,

На березі ріки лежала пляшка.

 

Хтось прихопив багор. А поміж паль,

Забитих біля берега у воду,

Погойдувався легко чоловік

В подертих штанях і сорочці білій.

Один схопив, а другий допоміг,

І бідного утопленика тіло,

З якого струменіла ще вода,

На берег затягнули і поклали.

Прийшов городовий, присів над ним,

І шабля загриміла об каміння;

А він, приклавши вухо до грудей,

Прислухувався довго. Та даремно.

Збирались люди. Кожен задавав

Дурні і непотрібні вже питання:

Коли упав, та скільки довелось

Пробути у воді, та скільки випив?

Потроху розійшлись, і я пішов

Своїм шляхом і слухав, як один

Статечний, напідпитку, робітник

Авторитетно іншим говорив,

Що губить кожен день людей горілка.

 

Піду іще блукати. Доки сонце

І сильна спека, доки голова

Порожня і тупа...

                             Послухай, серце!

Зробись моїм провідником. І смерть

Спостерігай з усмішкою. Не зможеш,

Не стерпиш ти веселого життя,

Яке веду я. Бо таку ненависть,

Таке кохання стерпіти не можна,

Які в собі постійно я ношу.

 

Я хочу зазирати людям в очі,

І пить вино, і цілувать жінок

У запалі шаленого бажання,

І гук пісень підносить до зірок,

І слухать в світі вітру повівання!