О.Грязнов

    ОДІССЕЙ – ТЕЛЕМАКОВІ

 

Війна троянська, сину, закінчилась,

Та хто в ній переміг – не пам`ятаю.

Напевне, греки: стільки мертвяків

Лишити в полі можуть тільки греки…

І все ж таки дорога, що веде

З війни додому, виявилась довга,

Немов би, доки ми втрачали час,

Підступний Посейдон розсунув простір.

Де я тепер знаходжусь – невідомо.

Якийсь брудний і неохайний острів,

Кущі, будівлі, рохкання свиней,

Занедбаний палац, чиясь цариця,

Трава, каміння. Милий Телемаку,

Всі острови так схожі між собою,

Коли мандруєш надто довго. Мозок

Вже знемагає рахувати хвилі,

Запорошило очі горизонтом

І вуха не сприймають свист вітрів.

Не пам`ятаю, чим війна скінчилась

І скільки років сповнилось тобі.

 

Рости, мій Телемаку, виростай.

Чи доведеться знову нам зустрітись?

Ти вже давно не те мале дитя,

Перед яким биків зумів я стримать.

Коли б не Паламед, жили б ми разом.

І все ж він має рацію: без мене

Позбавлений ти пристрастей Едіпа,

І сни твої безхмарні і безгрішні.

 

 

​

 

ДО  ЛІКОМЕДА,  НА  СКІРОС

 

Я залишаю місто, як Тезей –

Свій Лабіринт, лишивши Мінотавра

Смердіти, Аріадну ж – воркотіти

В обіймах Вакха. Доля переможця –

Апофеоз подвижництва. А Бог

Якраз тоді підстроює нам зустріч,

Коли ми, вже закінчивши діла,

Із здобиччю бредемо пустирищем,

Навіки ідучи із цих країв,

З надією ніколи не вертатись.

 

Та врешті-решт, убивство є убивство.

Повинні смертні нищити чудовиськ.

Хто скаже, що чудовиська безсмертні?

І щоб себе не ставили ми вище

Страховиськ, переможених у битві,

Бог віднімає всяку нагороду,

Від натовпу радіючого потай,

І змушує мовчать. І ми йдемо.

 

Тепер уже і справді – назавжди.

Бо хоч людина може повернутись

На місце власних злочинів, але

Туди, де так принизили її,

Вона вже повернутися не зможе.

 

І в цьому пункті плани Божества

І відчуття приниження в людині

Збігаються настільки абсолютно,

Що я усе лишаю: ніч, і натовп,

Вогні, будинки. Вбитий Мінотавр

Іще смердить. І Вакх на пустирі

У темряві голубить Аріадну.

 

Колись та доведеться повертатись…

Назад. Туди, до рідної домівки.

І шлях мій ляже цим забутим містом.

Дай Боже, щоб зі мною не було

Тоді меча, оскільки кожне місто

Для тих, що там живуть, бере початок,

Як правило, з центрального майдану,

А для людей мандруючих – з окраїн.

 

 

 

 

 

 

      ЕНЕЙ  І  ДІДОНА

 

Великий муж дивився у вікно,

А світ її обмежувався краєм

Його туніки грецької, що схожа

Була своїми складками на море,

Яке в своєму бігу зупинилось!

Та у вікно дивився він, і погляд

Був так далеко звідсіля, що губи

Застигли, ніби раковина, де

Таїться гул, і горизонт в бокалі

Був непорушним.

                               А її любов

Лиш рибою була, що, може, й здатна

Пірнути в море вслід за кораблем

І, хвилі розітнувши сильним тілом,

Невдовзі наздогнать його, - та він,

Він подумки ступив уже на сушу.

І море обернулось морем сліз.

Та, як відомо, саме у хвилини

Найтяжчої розпуки задуває

Попутний вітер. І великий муж

Покинув Карфаген.

                                  Вона стояла

За вогнищем, яке її солдати

Під стінами міськими розпалили,

І бачила, як в мареві, що злегка

Тремтіло поміж полум`ям і димом,

Беззвучно розсипався Карфаген

Задовго до пророчення Катона.

 

 

 

​

​

         ПЕРШЕ  ВЕРЕСНЯ

 

День звався «першим вересня». Тоді

До школи діти йшли, оскільки – осінь.

А німці відкривали на кордоні

Шлагбаум польський. І з гудінням танки,

Немов фольгу від шоколада нігтем,

Розгладили улан. Дістаньмо склянки

І випиймо за них, що відкривають

Собою довгий список жертв війни,

Мов класний список. Знову, як тоді,

Шумлять берези і лягає листя,

Як на загублену конфедератку,

На дах будинку, де дітей не чути.

І чорні хмари з гуркотом повзуть

Повз вікна, що замружені від страху.

 

 

​

​

 

                          * * *

Містечко, наче прищ на бороді,

Хизується присутністю на карті

(Топограф був, напевне, у азарті

Або з дочкою знюхався судді).

 

Від власних примх стомившись, Простір тут

Тягар своєї величі скидає,

Обмеживши вигадливість споруд,

А Час цілком байдуже поглядає

На циферблат і довгих стрілок біг

За склом колоніальної крамнички,

Де є усе, що виробити зміг

Наш світ: від телескопа до дрібнички.

 

Тут є кіно, салуни. Загалом,

Усе як скрізь. З нудьги аж зводить скули:

Місцевий банк з розпластаним орлом

І церква, про яку усі забули,

Що мала б рятувати від гріхів

Черстві серця і душі загрубілі.

Якби тут не робили дітлахів,

То пастор би хрестив автомобілі.

 

Тут коники у тиші цвірінчать,

Як ввечері заведено одвіку.

Тут місяць таємницями зачать

Цікавиться, залазячи до вікон.

На вулиці не стрінешся з людьми.

Лиш інколи, газуючи завзято,

Шикарний б`юїк вихопить з пітьми

Фігуру Невідомого Солдата.

 

Тут сниться вам не жінка у трико,

А лиш її адреса на конверті.

Тут, бачачи, що скисло молоко,

Молочник співчуває вашій смерті.

Тут можна жить, забувши календар,

Глушити бромом психіку недужу

І в дзеркало дивитись, як ліхтар

Вдивляється знічев`я у калюжу.

 

​

​

​

 

                 ЕЛЕГІЯ

 

О подруго моя, шинок той самий,

Таке ж паскудство прикрашає стіни,

Ті ж ціни. Чи покращало вино?

Не думаю; не краще і не гірше.

Нема прогресу, й добре, що нема.

 

Пілот поштових ліній в самоті,

Як ангел, що нашкодив, п`є горілку.

І скрипки, як давно колись, хвилюють

Мою уяву. Знову у вікні

Маячить білий, як дівоцтво, дах

І дзвін гуде. На вулиці стемніло.

 

Навіщо ти брехала? І чому

Мій слух не відрізнить брехні від правди,

Та вимагає невідомих слів,

Чужих, нових, для тебе незнайомих,

Таких, що можуть висловлені бути,

Як перше, тільки голосом твоїм.

 

 

​

​

​

                    СОНЕТ

 

Як жаль, що тим, чим стало з перших днів

Твоє життя для мене, не зробилось

Для тебе врешті-решт моє життя.

…У металічній будці в котрий раз

Я запускаю в телефонний космос

Свій мідний гріш, увінчаний гербом,

У відчайдушній спробі возвеличить

Щасливу мить єднання… Та, на жаль,

Тому, хто не уміє замінити

Собою світ, лишається крутити

Оцей щербатий телефонний диск,

Як стіл на спіритичному сеансі,

Аж поки привид в трубці не озветься

Останнім зойкам зумера услід.

 

 

 

 

 

       ЗУПИНКА  У  ПУСТЕЛІ

 

Тепер так мало в Ленінграді греків,

Що ми зламали навіть Грецьку церкву,

Щоб збудувать на місці, що звільнилось,

Концертний зал. В такій архітектурі

Є щось від безнадійності. А втім,

Концертний зал на кілька сотень місць

Не так вже й безнадійний: все ж він – храм,

Хоч храм мистецтва. Хто, між іншим, винен,

Що співи роблять значно більший збір,

Аніж молитви істинної віри?

Та я жалкую щиро, що тепер

Ми будем бачить не нормальний купол,

А лиш низький, потворно плоский, дах.

Хоч справа не в потворності пропорцій,

Бо ми залежим зовсім не від них,

Частіше – від пропорції потворства.

 

Я пам`ятаю, як її ламали.

Була весна, і я якраз тоді

Заходив до татарської родини,

Що мешкала навпроти. У вікно

Я часто роздивлявся Грецьку церкву.

Все почалось з татарської розмови,

В яку невдовзі втрутилися звуки,

Що з мовою зливалися спочатку,

Та заглушили потім і її.

В садок церковний в`їхав екскаватор,

Що мав чавунну гирю на стрілі.

І стіни стали трохи піддаватись.

Зумій не піддаватися, якщо ти

Стіна, а проти тебе – руйнівник!

До того ж, екскаватор міг вважати

Її бездушним, неживим предметом,

Собі якоюсь мірою подібним.

А в неживому світі, як відомо,

Предмет предмету здачі не дає.

Туди зігнали потім самоскиди,

Бульдозери… І якось в пізній час

Сидів я у абсиді на руїнах.

В провалах вівтаря синіла ніч.

І я – крізь ці дірки у вівтарі –

Дивився на трамваї запізнілі,

На довгу низку тьмяних ліхтарів.

І те, чого зустріть не можна в церкві,

Тепер я бачив через призму церкви.

 

Колись, як нас не стане на землі,

Точніше – після нас, на тому ж місці

Теж виникне, можливо, щось таке,

Чого усі, хто знали нас, вжахнуться.

Але таких не знайдеться багато.

Так за старою звичкою собаки

На тому ж місці задирають лапу.

Паркана вже нема давним-давно,

Та їм паркан ввижається, напевне.

Бо пам`ять їх упертіша за дійсність.

Земля, можливо, зберігає запах:

Асфальту не здолати запах псини.

І що для них оцей потворний дім!

Для них садок тут, кажуть вам – садок.

А те, що очевидне для людей,

Буває для собак цілком байдужим.

Цю якість і зовуть: «собача вірність».

Якщо вже доведеться говорити

Всерйоз про естафету поколінь,

То вірю лиш в подібну естафету.

Вірніш, у тих, хто відчуває запах.

 

Так мало нині в Ленінграді греків,

І в світі – поза Грецією – мало.

Принаймні, недостатньо задля того,

Щоб зберігати їх споруди віри.

А вірити у те, що ми взялися

Споруджувать, ніхто не вимагає.

Бо націю хрестити – це одне,

А хрест нести з народом – зовсім інше.

У них один обов`язок і був,

Та виконати толком не зуміли.

І нива заросла, бо не орали.

«Сіячу наш, не забувай про плуг,

А наша справа – вчасно колоситись».

Вони ж свій плуг, на жаль, не зберегли.

І я вночі дивлюся у вікно

І думаю про те, куди зайшли ми?

Від чого ми сьогодні більш далекі:

Від православ`я чи від еллінізму?

До чого ми близькі? І що нас жде

Попереду? Можливо, інша ера?

Якщо це так, чим прислужитись їй?

І що повинні принести у жертву?

 

 

​

​

​

                        * * *

Наче звіра, саджали мене за грати,

Де я цвяхом випалював кличку і строк в бараці

І не знав, що буду в рулетку грати

І обідати чорт знає з ким у фраці.

Вище синіх гір мене підіймали крила,

Тричі тонув, двічі мене вбивали.

Кинув країну – ту, що мене зростила.

Хтось не забув, можливо. Більшість позабували.

Я тинявся в степах, що іще пам`ятають гуннів,

Одягав на себе, що знову ввійшло у моду,

Сіяв жито, вкривав чорним толем клуні

І не пив хіба що не мокру воду.

Я збирав шкуринки – безрадісний хліб вигнання,

Я впускав у сни автоматного дула морок.

Дозволяв своїм зв`язкам всі звуки, крім завивання,

Перейшов на шепіт. Мені вже сорок.

Що скажу про життя? Не чекав, що не скоро згину,

Що спливатиме вік, як осіння мряка.

Та допоки в рот не запхали глину,

З нього буде лунати лише подяка.