Переклади творів Міхи Квлівідзе
УШБА
Ти задрімала, забувши над ліжком
Вимкнути світло. І книга розкрита
Впала додолу, і протягу подих
Злегка на вікнах гойдає фіранки...
Ніч за вікном мовчазна і спокійна.
Зрідка промчить по асфальту машина,
Чи перехожого пізнього кроки
Тишу порушать...
Ти спиш, моя мила.
Спить твоя вулиця, спить твій Тбілісі;
Голову горам поклав на коліна
І, як мисливець у мороці ночі,
Сном сторожким задрімав до світанку.
А з висоти і на тебе, й на місто,
На непорушно синіючі гори,
На рівчаки, на поля і тополі,
На виноградники і залізницю,
На перехрестя і селища сплячі
Дивиться небо нічне, неосяжне,
Як неосяжна про тебе турбота
В серці моєму... І все воно бачить;
Тільки, побачивши, все забуває.
Ось через що не загрожують небу
Ані тривоги людські, ані старість.
Ти задрімала, ти спиш... А далеко,
В далях, не видних з твоєї кімнати,
В серці Сванетії, в куполі неба,
Поміж хребтів неприступних Кавказу,
Горда й висока, підноситься Ушба.
Спить і вона. Та жахливе мовчання
Все огортає навкруг!.. Непорочні
Сяють сніги на стрімких її схилах.
Навіть зірки у безмовності дикій
Злякано вії свої опускають.
Пащі голодні сусідніх ущелин
Майже доверху снігами забиті.
Сніг не дає їм завити від страху,
Що наганяє одвічне мовчання.
Тихо навкруг, не почуєш ні звуку,
Та... подивися, під зоряним небом,
Мов ланцюжок із розсипаних зерен,
Сніг перетнули сліди альпініста...
Їх ні обвали не стерли, ні бурі,
Не поховали навік заметілі.
На крижаному, блискучому схилі
Чітко видніються сліду відбитки -
Ніби на камені вибитий напис,
І ні кінця, ні початку у ньому...
Спиш ти, кохана; в дитячій колисці
Спить твоя донька. Твої сновидіння
Світлі й легкі, як любов материнська.
Знаю, душа твоя чиста й безгрішна,
Горда й пряма, як засніжена Ушба.
Та... подивись, і в душі твоїй чистій,
Мов ланцюжок із розсипаних зерен,
Сліду чийогось позначились тіні.
Їх ні обвали не стерли, ні бурі,
Не поховали життєві тривоги...
В сплячій душі, як у білому царстві,
Тільки сліди на снігу і помітні,
Ніби на камені вибитий напис,
І ні кінця, ні початку у ньому...
Поруч хропить чоловік твій. Одначе,
Він не із тих, що готові відважно
По неприступних блукати вершинах.
* * *
Ту дівчину, струнку і довгоногу,
Яку я вчора у метро побачив,
Ніколи не зустріти вже мені.
Я знаю, що своя у неї доля,
І що у мене власна путь, - та все ж
Сумую, сам не знаючи чому?
Мов річка, що відносить квітку в море,
Її поніс від мене ескалатор
На площу Маяковського. А я
Один стоять лишився, розіп`ятий,
Як грішник, на хресті турбот сімейних,
Із сумкою домашньою в руках.
* * *
Піднятися так високо, як я,
Один лиш вітер здатний, обіпершись
На дужі плечі сосен і ялин.
Я високо над хмарами стою,
Багато вище, ніж подумать може
Той, хто іде долиною. Навкруг
Синіють гори з темними лісами.
Коли я чую окрик паровоза,
Мені здається: то не він, а гори
Зовуть мене іти все далі й далі,
Усе життя – все вище і вперед!..
Сліпуче сонце. Вітер. І повітря,
Як джерело, прозоре й прохолодне.
А наді мною урочисті сосни
Підносяться спокійно. Я під ними
Лежу на глиці і дивлюсь на небо,
Що між гілками високо синіє,
І чую, як, невидима для ока,
Захоплено співає в кроні пташка,
Неначе їй і справді необхідно
Зачарувати піснею мене!
Напевне, і вона у цю хвилину
Склепила, як і я, свої повіки,
Щоб у натхненні співу все забуть!
Співай, пташино! Із окремих звуків
Свою нехитру пісеньку сплети!
Залийся так, щоб з піснею із тільця
Душа твоя злітала до небес!
Співай! Бо я і сам такий, як ти,
Радіючи, блукаю рідним краєм.
Якщо із співом вилетить душа,
Мені нічого більше і не треба –
Нехай умру отут, на висоті,
Біля підніжжя цих могутніх сосен.
* * *
Жалкую, як не дивно це звучить,
За тим життям, що не мені дісталось.
Та не тому, що ремствую на власне
Чи долю звинувачую свою.
Життя змінити кожен має право:
Знайти нову роботу, переїхать
У інший дім, женитись, розвестись
Або учений ступінь захистить…
Усе зробити можна, та скажіть:
Чому мені віддати перевагу,
Коли у нас такий багатий вибір,
А обирати треба лиш одне –
Одну лиш путь, одну-єдину долю?
«Ту», а не «цю», що випала сусіду
І буде вже належати повік,
Лишившись таємницею для тебе…
Я жадібно слідкую день у день
За тим життям, що не мені дісталось.
БАТЬКО
Нудьгу наводить довгий дощ осінній…
Крізь скло віконне долинає шум
Води, що з ринв стікає на асфальт, -
Якийсь різкий і неприємний звук,
Немов на шмаття роздирають шовк.
А край вікна стоїть людина сива;
Старий, пальто накинувши на плечі,
Вслухається у стук холодних крапель
Об дах бляшаний поруч, за вікном.
І бачить він червоне й жовте листя,
Що вкрило мокру вулицю, мов килим.
Горять холодним полум`ям дерева,
Здіймаючи обвуглені гілки.
Яке прекрасне листяне багаття!
Його і дощ не може погасити.
Немов жаринки, листя мерехтить,
Коли багаття роздуває вітер.
І думає старий, що так приємно
В сухій квартирі, в тиші і теплі,
Під монотонний стук холодних крапель
Вдихати в груди запах нафталіну
І запахи минулого життя.
Старий самотній. Вперто зі стіни
Портрети рідних дивляться на нього –
Обличчя жінки, юне і печальне,
Якої вже давно нема на світі,
І погляд сина, впевнений, сміливий:
Поїхав син… Чи вернеться колись?..
А за вікном, наводячи зневіру,
Ллє довгий дощ. Нема йому кінця.