* * *

Дві сили є, дві вирішальні сили;

Ми тільки їм підвладні з давніх пір,

Щоденно, від колиски до могили, -

Одна з них – Смерть, а друга – Поговір.

 

І та і той однаково нестерпні,

І безвідповідальні той і та.

Стинають нас, немов пшеницю в серпні,

Їх вирок всім заліплює вуста…

 

Та Смерть чесніша: суджень лицемірних

Не слухає, байдужа, мовчазна;

Усіх – і бунтівливих, і покірних, -

Викошуючи, зрівнює вона.

 

А світський Поговір різноголосся

І спротиву не терпить від своїх.

Він губить краще, вибране колосся,

Із коренем висмикуючи їх.

 

Непослух він безжалісно карає.

І горе їй, тій силі молодій,

Що з поглядом рішучим виступає,

А часом і всміхаючись, на бій.

 

Коли вона в засліпленні хвилини,

Ще маючи завзяття молоде,

Безтрепетна, свідома прав людини,

Сама назустріч наклепу іде,

 

Личиною чола не прикриває,

І не дає принизитись чолу,

І з кучерів своїх, як пил, звіває

Ганьбу проклять, погрози і хулу, -

 

Так, горе їй – і чим вона щиріша,

Тим зліший Поговір, тим тяжчий він…

Такий вже світ: карає найстрашніше

За щирість і за людяність провин.

 

 

​

​

                  * * *

Я вас зустрів, і все минуле

В старому серці ожило.

Згадав часи, що промайнули,

І душу сповнило тепло…

 

Як восени, перед зимою,

Бувають дні, буває час,

Коли повіє враз весною

І щось прокинеться у нас, -

 

Так обійнятий повіванням,

Що гріло молодість мою,

З давно забутим хвилюванням

Знайомі риси впізнаю.

 

Як після вічної розлуки,

Дивлюсь на вас, немов у сні, -

І голосніші стали звуки,

Що не змовкали у мені…

 

Не спомин то, не сподівання –

Життя заговорило знов:

Те ж саме в вас зачарування,

Та ж сама у душі любов!..

 

 

​

​

          Остання  любов

 

Коли життю надходить край,

Ми любим ніжно і забобонно…

О ти, прощальний світе, сяй

І запізніло, і беззаконно!

 

Півнеба в темряві, лишень

На заході – зорі блукання.

Зажди, зажди, вечірній день,

Тривай, тривай, зачарування.

 

Нехай холоне в жилах кров,

Та в серці ніжність не марніє…

Остання у житті любов –

То і блаженство, і безнадія.

 

 

 

​

                   * * *

Нам наперед не відгадать,

Як слово наше відгукнеться, -

Та співчуття нам надається,

Як нам дається благодать.

 

​

​

​

                 * * *

Буває в осені печальній

Короткий спалах дивної пори –

Весь день стоїть, немов криштальний,

І сонцесяйні вечори…

 

Де гострий серп гуляв і падав колос,

Порожній простір мріє вдалині.

Лиш павутини білий волос

Виблискує на борозні.

 

В повітрі пусто, спів пташок не лине,

Та перша віхола не скоро налетить –

І ллється чиста, незахмарена блакить

На поле, що тепер спочине…

 

 

​

​

                 * * *

Поглянь на буйство неозоре,

Як в льодохід на бистрині

У всеохоплююче море

Пливуть уламки крижані.

 

Під сонцем сяючи сліпуче,

Чи під покровом темноти,

Крижини тануть неминуче

І мчать до спільної мети.

 

Всі разом – і малі, й великі,

Зробившись краплями води,

Усі – байдужі і безликі –

 Зіллються з морем назавжди.

 

О думки нашої омана,

Людське зарозуміле Я,

Чи це не доля довгождана,

Чи не така мета твоя?

 

 

 

 

​

                          * * *

Пробудження – розлук людських причина:

Як не кохай, хоч вік, хоч ніч одну,

Кохання – сон, а сон – лиш мить єдина,

І все одно прокинеться людина

Колись від зачарованого сну.

 

 

​

​

​

                    * * *

Пошли, господь, свою відраду

Тому, хто в літню спеку й жар,

Немов жебрак повз грати саду,

Бреде в шинок чи на базар.

 

Хто з жалем дивиться на воду,

Долаючи спекотний брук,

На недосяжну прохолоду

Розкішних і зелених лук.

 

Та не для нього встала арка

Дерев, що тягнуться у вись.

І не для нього, наче хмарка,

Фонтан, розсипавшись, повис.

 

Блакитний грот, мов із туману,

В саду даремно бовванить,

Бо ні йому, ані фонтану

Нещасного не заманить.

 

Даруй же, господи, відраду

Тому, хто просить співчуття,

І, мов жебрак повз грати саду,

Бреде бруківкою життя.

 

 

​

​

                 * * *

Не клопочись і не міркуй,

У каятті не бий у груди!

Щоденні рани сном лікуй,

А завтра буде те, що буде.

 

Зумій спокійно пережить

Печаль, і радість, і тривогу.

Чого бажать? За чим тужить?

День промайнув – і слава богу!

 

 

 

 

 

                      * * *

Не знаю, чи торкнеться благодать

Душі, що хвороблива і гріховна,

Чи вдасться їй воскреснуть і повстать,

Чи пройде немічність духовна?

 

Але якщо б душа могла

Тут, на землі, знайти порозуміння,

То благодаттю б ти була –

Моє земне, єдине провидіння!..

 

​

​

​

​

                    * * *

Хоч би чому нас доля вчила,

Та серце вірить в чудеса:

Є в світі невичерпна сила,

Є нестаріюча краса.

 

Земний кінець невідворотний

Не згубить квітів неземних,

І навіть в полудень спекотний

Роса не висохне на них.

 

Ця чиста віра не обмане,

Не зможе зрадити мене.

Не все, що тут цвіло, зів`яне,

Не все, що тут було, мине!

 

Цієї віри для обранців

Лиш тим доступна благодать,

Хто і в спокусах на гулянці

Любив, уміючи страждать,

 

Хто лікував чужі недуги,

Хто гідно власний хрест несе,

Хто міг би згинути за други,

Безмовно стерпівши усе.

 

​

​

​

​

                   * * *

Хоч як страшить до строку нас

Незрозумілий смертний час –

Томління марні і пропащі, –

Та ще страшніше слідкувать,

Як починають вимирать

У серці спогади найкращі.

 

 

 

 

​

                      * * *

Від пристрастей, що вирували тут,

Від крові, що рікою тут лилась,

Що збереглося, що дійшло до нас?

Засипані траншеї і редут…

 

Та два-три дуба виросли на них,

Розкинувшись і широко, і сміло.

Красуються, шумлять… Яке їм діло,

З чиїх кісток росте коріння їх?

 

Природа не цікавиться людьми,

Чужі їй наші битви і походи.

Неясно усвідомлюємо ми

Себе самих – лиш примхою природи.

 

Дітей своїх, що в праці чи в бою

На ласку сподіваються Господню,

Вона усіх приймає у свою

Байдуже поглинаючу безодню.

 

​

​

​

 

                         * * *                    

Чому з любов`ю ти молилась,

Що як святиню берегла,

З тим чорна заздрість не змирилась

І на поталу віддала.

 

Юрба ввійшла, юрба вломилась

У ніжну душу, мов у дім,

І почуттів ти застидилась,

Як таємниць, відкритих всім.

 

Якби душі незримі крила,

Шоб непомітно із грудей

Вона над натовпом злетіла

І врятувалась від людей!

 

 

​

​

​

                  Наш  вік

 

Не плоть, а дух розбестився в наш вік,

Оскільки відчайдушно він нудьгує…

До світла з тіні рветься чоловік,

Та, досягнувши, ремствує й бунтує.

 

В безвір`ї не схиляючи колін,

Щодня нестерпне терпить він і зносить…

І визнає свою загибель він,

І прагне віри… та її не просить…

 

Не скаже він, у долі неземній

Постукавши до райського подвір`я:

«Впусти мене! – Я вірю, боже мій!

Допоможи позбутися безвір`я!..»